Президент будівельної компанії “Познякижитлобуд” поділився своїми враженнями про незвичну подорож до містечка Кременець на Західній Україні. Вперше у своєму житті – без грошей, без предметів розкоші і в плацкарті – в рамках проекту 1 + 1 “Мільйонер – життя спочатку” …

Минулої зими відбулась одна з найбільш незвичайних подорожей у моєму житті. На мене чекав плацкартний вагон поїзда, на якому я мусив подолати частину шляху до Кременця. У кишені – 200 гривень, телефон забрали. Наступного ранку мені потрібно було знайти житло і роботу, щоб провести увесь наступний тиждень у цьому маленькому місті на Західній Україні. Таке трапляється, якщо заводиш дружбу з продюсерами “1 + 1”.

“Теле-пірати, звичайно, не грабували мене у буквальному сенсі. Замість цього вони запропонували взяти участь у шоу “Мільйонер. Життя спочатку “(тоді робоча назва  подобалась мені більше -” Мільйонер під прикриттям “). Його суть полягала у тому, що я мусив добровільно відмовитись від усього статку та спробувати розкрутитись спочатку, з самого дна, опинившись на тиждень у глибинці практично без зв’язку із зовнішнім світом. Мені запропонували дуже інтригуючий формат.

Одразу скажу, якби потрібно було повторити це ще раз, я б швидше за все відмовився. Але тоді ситуація була іншою. Я якраз повернувся з Маямі для роботи над новим проектом і подумав, що участь у цьому стрес-шоу – те що треба, щоб взяти правильний ритм. Такі несподівані перевороти дають можливість подивитися на світ під іншим кутом, а це, я вважаю, коштує  дорого. Отже, я погодився, і за весь тиждень не пошкодував жодного разу.

Дійсно, я побачив  багато речей зовсім в іншому світлі. По-перше, люди, які не живуть у столиці або в інших великих містах, – реально добріші, більш чуйні та, головне, – більш щасливі!

Уявіть собі: місто, де всі один одного знають, приїжджає зовсім чужа людина, без грошей та без зв’язків, – і намагається влаштуватися. У Москві б , напевне, послали  б куди подалі. У Києві  – пройшли б повз. Але там прийняли як рідного.

І господар ресторану, куди я прийшов влаштовуватись на другий або третій день у Кременці, і власник будівельної компанії, і власник комп’ютерного клубу, і навіть адміністратор гуртожитку (представник,за визначенням, агресивної професії) – усі були налаштовані дуже позитивно.

Парадокс? На мій погляд, ті, у кого в житті, начебто, все склалося, у кого немає проблем з грошима і є великі плани на майбутнє, – на вигляд значно похмуріші, аніж люди, які багато чого позбавлені. Я бачив, як живуть, працюють і відпочивають люди в Кременці, і ні за що не сказав би, що вони “не живуть, а існують”, як багато  хто думає. Кур’єр виходить на свою роботу, особливо не напружуючись, виконує елементарні завдання, приходить додому і  його більше ніщо не турбує. У нього немає важких запитань, немає армії конкурентіві недоброзичливців , які готові з’їсти його завтра на нараді.

Друге спостереження: соціальний ліфт всеж таки працює, вирватися можна в будь-якому випадку. Головне – бажання. А ось з цим проблеми. З одного боку, є об’єктивні обставини. Я був в місцевій школі, щось на кшталт інтернату для сиріт. У дітей запитували: ким ви хочете стати? Одна дівчинка мріє бути перекладачем, друга – ветеринаром, третя – щоб чоловік був люблячий. За межі Кременця мрії не виводять. А в рідному місті зірок з неба вони не зірвуть.

Найскладнішим випробуванням в Кременці для мене був пошук роботи. З простої причини – в місті в принципі немає грошей, а значить і заробити їх там – дуже складно. Той, хто хоче піднятися, обмежений природною “стелею” максимального заробітку, який в 10-20 разів нижче, ніж у тому ж Києві.

У Кременці я  зустрічався з цим двічі. Під час зйомок мені довелось один день пропрацювати адміністратором ресторану. В принципі, навіть за цей час мені вдалося поліпшити систему роботи простими прийомами – розподілом відповідальності між службовцями, введенням додаткової мотивації. Однак, навіть якщо б і вийшло довести розпочате  до кінця, підсумковий результат був би не дуже вражаючим. З тієї ж причини – обмеженого обсягу грошей.

Другий приклад – в близькому й зрозумілому мені будівництві. Я познайомився з власником місцевої будівельної компанії. Одразу запропонував внесення змін до концепції, а після програми “Познякижилбуд” навіть розробили для них проект. Але яким би крутим не видався будинок, там все одно є тільки 50-100 сімей, готових купити квартири,й на цьому – все. Щоб розширюватись їм потрібно будувати нові об’єкти в інших містах, де є більше грошей. Але знову ж таки, лише за умови якщо людині, яка керує компанією, хочеться щось змінювати, покращувати своє життя.

А змінювати щось, як правило, заважають і суб’єктивні обставини, які тиснуть в цьому ліфті кнопку “стоп”, – родичі і місцеві друзі.  Наприклад, дівчина, з якою я познайомився в рамках програми, хотіла стати артисткою. Під час “викриття”, коли я приходив до своїх нових знайомих в звичному для себе образі, я пообіцяв їй допомогти з вступом до Київського національного університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Вона навіть приїжджала сюди і проходила прослуховування у викладачів, її були готові взяти. Але в результаті тиску  зі сторони бойфренда і батька-священика залишилася в Кременці.

В цілому я отримав від цієї пригоди те, чого чекав. Я думаю, багатьом було б корисно іноді радикально  змінювати свій  погляд на речі. Це освіжає. Плюс, дає можливість познайомитися з дуже приємними, щирими, чуйними, добрими людьми. Я підтримую контакти з багатьма з них. Отримав масу позитиву, коли приїжджав в місто на новій пожежній машині, яку подарував місцевим рятувальникам. І ось зовсім недавно мені прислали фото з нагородами хлопця армрестлера, якому ми допомогли відправитися вже на три чемпіонати.

Коли зйомки закінчилися і я збирався їхати, раптом згадав рекламу Chrysler 200 з її головним посилом “What does this city know about luxury?” – Що це місто знає про лакшері? І я подумав: Кременець, в контексті людських відносин, – знає більше ніж багато інших.