Новости

20.11.2013

СЕГОДНЯ: Я змінив ставлення до людей, грошей та оточення, – Артур Мхітарян

Що станеться з заможною людиною, якщо відібрати у неї всі “атрибути влади” та залишити у незнайомому місті з 200 гривнями у кишені? Чи зможе вона знову досягнути успіху? Погодьтесь, подібні питання цікавлять багатьох. Знайти на них відповіді спробували продюсери телеканалу “1 + 1” у новому проекті “Мільйонер. Життя спочатку”. Газета “СЕГОДНЯ” поспілкувалась з одним із перших героїв шоу Артуром Мхітаряном, президентом групи компаній “Taryan”, який погодився залишити все та почати життя спочатку у маленькому містечку в Західній Україні. Що в нього вийшло, читайте в інтерв’ю.

– Артур, розкажіть, будь ласка, в чому полягала основна ідея шоу? Ви, дійсно, кинули свій бізнес, будинок в Києві та переїхали в Кременець починати все спочатку?

– Правда. Звичайно, не на все життя,  а лише на тиждень, але цього вистачило, щоб зовсім по-новому подивитися на людей, гроші та моє оточення. Суть шоу полягала в тому, що я  був змушений добровільно відмовитися від статків і зв’язків та спробувати за тиждень розкрутитися в новому місті з самого початку. Причому я став одним з перших, хто погодився на цей експеримент, багато хто відмовлявся, не хотіли ризикувати. Для того щоб місцевих не бентежили камери і ніхто не здогадався, хто я насправді, придумали легенду. За задумом я працював в США, потім мені анулювали візу, і я повернувся в Україну ні з чим, а почати нове життя вирішив у Західній Україні, де мене ніхто не знає.

Це була одна з найбільш незвичайних подорожей у моєму житті . Я сів у плацкартний вагон поїзда, у мене в  кишені було лише 200 гривень, мій телефон і одяг забрали…

І от, я їду в Кременець. Я знав, що це місто знаходиться десь у Західній Україні, але що це за місто, чим там люди займаються, як заробляють на життя, я і гадки не мав, а вже на наступний ранок мені треба було знайти житло і роботу!

– Ви приїхали в нове місто, де на вас ніхто не чекає. Як вас зустрічали люди Кременці?

– Зустрічали дуже тепло. Хоча знайти роботу було дуже складно, у мене все-таки вийшло заробити на життя саме завдяки хорошим людям. Взагалі, я відкрив для себе, що люди, які не живуть в столиці або інших великих містах – реально добріші, вони більш чуйні, а головне, щасливіші, аніж більшість тих, з ким мені доводиться зустрічатися в Києві!

Уявіть собі: в місто, де все давно один одного знають, приїжджає зовсім чужа людина, без грошей, без зв’язків, і намагається влаштуватися. У Москві послали б невідомо куди. У Києві б пройшли повз. Але там прийняли, мало не як рідного. І господар ресторану, куди я прийшов влаштовуватися на другий або третій день у Кременці, і власник будівельної компанії, і власник комп’ютерного клубу, і навіть адміністратор гуртожитку  – всі були налаштовані дуже позитивно.

– Тобто, як я розумію, ви жили в гуртожитку? Складно було адаптуватися?

– Так, жив у гуртожитку. Це був найбільш бюджетний варіант, який я міг знайти. Але для мене це взагалі не було проблемою. В інституті у мене було багато друзів, які жили в таких  умовах, я часто у них залишався. Тому, ця  ситуація була для мене звичною.

a11

– А яке випробування було найскладнішим?

– Найскладніше було знайти роботу. З простої причини – в місті в принципі немає грошей, а значить, і заробити їх там дуже складно. Той, хто хоче піднятися, обмежений природнюю “стелею” максимального заробітку, якав 10-20 разів нижче, ніж в тому ж Києві. Але це не означає, що ти не можеш піднятися на вершину спочатку в Кременці, потім в Києві і далі, наприклад, в Нью-Йорку. Просто на кожному рівні є певна межа доходу, який майже неможливо збільшити.

– І як скоро вам вдалося досягти цієї межі в Кременці? На якому рівні ви зупинилися?

– Спочатку я влаштувався кур’єром – розносив газети. Це була єдина вакансія, яку я зміг знайти в Інтернеті, коли тільки приїхав в місто. Ви знаєте, чимось мені ця робота навіть сподобалася. Гуляєш по місту, виконуєш дрібні доручення, і немає у тебе ніяких проблем, про які треба думати. Але грошей, звичайно, дуже мало. Тому я пішов у будівництво, адже цю сферу я знаю якнайкраще. Мене взяли різноробочим. Там я познайомився з власником будівельної компанії, розповів йому про свій досвід, запропонував кілька змін у концепцію будинку, який він будував. Ви запитували про “межу”, так от, яким би крутим не був будинок, там все одно є тільки 50-100 сімей, які готові купити квартири – на цьому все. Щоб розвиватися, їм потрібно будувати нові об’єкти в інших містах, де є більше грошей.

Аналогічна ситуація була і в комп’ютерному клубі, де я теж намагався заробити гроші. Для того, щоб збільшити кількість людей, я запропонував систему знижок з бонусними ігровими годинниками. Але в цілому, там дуже маленький попит , що не вигадуй, радикально прибуток збільшити не вийде.

 

a12

Після закінчення шоу Артур Мхітарян повернувся до Кременця, щоб подарувати місту нову пожежну машину

– Наскільки я пам’ятаю, після будівництва ви влаштувались адміністратором ресторану, але у вас незовсім склалися стосунки з колективом. Через що стався конфлікт?

– Так, власник ресторану спочатку шукав шашличника, але потім ми розговорилися, і він вирішив мене спробувати в якості адміністратора. Це був дуже цікавий досвід. Я прийшов на кухню, а там повний безлад, незрозуміло, хто за що відповідає і що робить. Я почав змінювати ситуацію, ввів додаткову мотивацію – бонус кращому співробітнику дня – 200 грн. та штраф найгіршому. Звичайно, людям не подобається, коли хтось починає втручатися в їх налагоджений побут. Через це ми почали сваритися, але все закінчилося мирно, власник залишився задоволений. Але навіть якщо б я залишився в Кременці працювати в цьому закладі, підсумковий результат був би не дуже вражаючим. Саме через обмежений дохід ресторану.

– Що б ви порадили тим, хто хоче зробити кар’єру і пристойно заробляти – не боятися переїзду з маленьких міст в більші, чи, навпаки,  не “вирватися”?

– Я думаю, “вирватися” можна в будь-якому випадку. Головне – бажання або, як ви кажете, амбіції. Те, що вас в новому місті ніхто не чекає, не проблема. Моя історія в Кременці – яскраве цьому підтвердження. Знайдуться хороші люди, які допоможуть та підкажуть. Потрібно долати свій страх та ризикувати.

 

Інша справа, що в тому ж Кременці багато людей, які абсолютно задоволені тим, що мають. Я був в місцевій школі – це щось на кшталт інтернату для сиріт. У дітей запитували: ким ви хочете стати? Одна дівчинка мріє бути перекладачем, друга – ветеринаром, третя – щоб чоловік був хороший. За межі Кременця мрії не виходять.

А тим, хто все ж таки хоче чогось більшого, часто заважають суб’єктивні обставини – родичі,друзі. Наприклад, одна дівчина, з якою я познайомився в рамках програми, хотіла стати артисткою. Вона дійсно дуже талановита, тож я їй пообіцяв допомогти з вступом до столичного університету. Вона навіть приїжджала сюди і проходила прослуховування у викладачів, її були готові взяти. Але в результаті тиску зі сторони  хлопця та батька-священика вона залишилася в Кременці.

– Ви підтримуєте стосунки з кимось із нових знайомих?

– Так, звичайно! У мій перший день в Кременці я познайомився з місцевим рятувальником, який розповів, що у них критично не вистачає пожежних машин для гасіння великих пожеж. Мені дуже сподобалосьмісто, тому після зйомок я вирішив виправити ситуацію та подарувати Кременцю нову пожежну машину.

– Побувавши в різних ситуаціях, ви не змінили свого ставлення до статусу? Чи не хотіли б на більш тривалий термін відмовитися від мільйонів та пожити ближче до людей?

– Гарне питання. Я вам так відповім: на мій погляд, ті, у кого в житті начебто все склалося, у кого є великі статки, виглядають  значно похмурішими, аніж люди, у яких їх немає. Я бачив, як живуть, працюють і відпочивають люди в Кременці, і ні за що не сказав би, що вони “не живуть, а існують”. Кур’єр виходить на просту роботу, виконує елементарні завдання, особливо не напружується, приходить додому, і нічого його не турбує. У нього немає важких запитань, немає армії недоброзичливих  конкурентів, які готові  його з’їсти, але кожному – своє.

Контакт для преси: press@taryangroup.com